Позивний Скрипаль: "На жодному напрямку ми не чули, що у росіян немає дронів"

Нині служить у одній з артилерійських бригад ЗСУ. Ми записуємо це інтерв’ю телефоном. На початку обговорюємо те, що цивільні закриваються від подій, які відбуваються на фронті.

- Є таке твердження, що під час війни краще бути військовим, — говорить Михайло. — Тому що у тебе більше, по-перше, забезпечення, по-друге, інформації. Ти дотичний до справи, яка психологічно дуже захоплює. Не сидиш в очікуванні невідомого. Цивільним важче. По них під час обстрілів летить все, що можна. Військові до такого звикли й більш готові завдяки своїй психологічній перебудові.

- Чи слідкуєте ви за подіями в тилу?

- Так, звичайно. Я маю дуже тісний контакт із волонтерською спільнотою та небайдужими людьми, які допомагають нашому підрозділу й мені особисто. Те, що відбувається в тилу, для мене є важливим, тому що маю слідкувати за настроями людей.

- Які зараз ці настрої? Як вони змінилися?

- Я би зараз порівняв наше суспільство із людиною, яка опинилася у пекучій чорній смолі і намагається її відліпити усіма можливими способами. Ця смола – це війна. У людини так влаштована психіка, що вона не хоче помічати поганого. Особливо на довгих дистанціях – на два та більше років. Ми ж розуміємо, що війна, на жаль, триватиме й надалі з тією чи іншою інтенсивністю. Суспільство намагається замкнутися від цієї історії та продовжувати своє існування, йдучи паралельними курсами. Тобто одна його частина воює, а інша – пробує нормально жити. Я це підтримую. Ми, дійсно, маємо робити так, щоб у наших дітей було дитинство, бізнес працював та підтримував фронт.

Але мені не подобається, що люди морально та фізично закриваються від того, що відбувається. Так само, як людина не хоче помічати хворобу та не йде до лікаря, знаючи, що це треба зробити. Ми закриваємося від війни, адже держава не інтегрує у суспільство ніякі процеси на підтримку наших переможних довгострокових дій. На мою думку, вона наразі займається своїми проблемами набагато більше, аніж тим, що коїться на фронті. Дуже часто передає управління військовій системі, яка є радянською, тому ми маємо стільки проблем як бюрократичних, так і психологічних, зокрема у ставленні до працівників ТЦК. Вони не знають, як поводитися. Багато хто з них є учасниками бойових дій, військові після поранень, які тепер ходять вулицями та змушені виконувати те, що їм наказують. А їх навіть ніхто не вчив, як правильно проводити цю роботу! Насамперед держава має займатися усіма цими процесами, а не плановими будівництвами, ремонтами доріг та проведенням розважальних заходів. Тобто приділяти набагато більше уваги тим, з ким завтра матиме справу, кого призиватиме й тому, як розвиватиметься військо, а не лише декларувати: ми колись зробимо, а ви вже повинні. Це дуже некрасиво.

- Держава проводить зміни у військовому керівництві країни. Президент звільнив Головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного та призначив на його місце Олександра Сирського. Відбуваються перестановки і в Генштабі. Як у вас до цього всього ставляться?

- Ми до кінця не розуміємо, що відбувається. Ми на 70-80 відсотків станом на вчора – цивільні люди. Знаємо, що відбувається у Генштабі лише з огляду на психологічну складову. Тобто наскільки добре для нас виглядає Залужний, який у нього позитивний образ, як ми його всі поважаємо. Але не знаємо деталей управління. А дискусія на тему подобається Головком чи ні – не є професійною. Ми не сприймаємо цю ситуацію на рівні: от зараз буде краще чи гірше. Ми цього не можемо знати. Будь-який блогер, який ближче до Києва та дотичніше до Генерального штабу, набагато проінформованіший за нас. Але з емоційної точки зору те рішення не на користь. Бо ми повинні розуміти, що буде завтра. Маємо спиратися на людей та своїх керівників, які в курсі, що вони роблять. У нас повинно бути більше інформації. На жаль, ми поки не розуміємо, в чому справа. Дуже багато чуток щодо того, що наш Верховний Головнокомандувач втомився від того, що відбувається. Це теж зрозуміло в такій ситуації, але війна ж триває. Тож ми взяли паузу та дивимося на те, що буде далі. Сподіваємося, рішення про створення Сил безпілотних систем як окремого роду військ дасть нам позитивний поштовх вперед та позбавить бюрократичних проблем. Це уже б стало нам дуже серйозною допомогою. Бо мій підрозділ зараз із цим напряму пов’язаний.

- Ще президент обіцяв мільйон дронів цього року…

- Я не бачу в цьому проблеми. Навіть серед моїх знайомих волонтерів FPV-дрони роблять через одного. Дуже багато людей проводять збори. Думаю, ми можемо вийти на мільйон. Чому ні?! Якщо поставки комплектуючих не зменшаться, то, в принципі, це можливо.

Якщо говорити про нас, то специфіка нашої роботи – це розвідка. Це розвідувально-корегувальні польоти. Тому нас цікавлять великі дрони. Тут є проблема, хоч виробників дуже багато.

- Знову бюрократія?

- Так. Бюрократія – страшна річ. Вона вбиває будь-яку мотивацію. Ти просто не знаєш, що робити. Мій підрозділ був створений в ініціативному порядку. Має серйозні успіхи в знаходженні та ураженні техніки. Ми на це все дістали кошти, а це мільйони гривень! Але досі не маємо штатного розкладу. Тому не можемо писати офіційні запити. Ситуація така: навіть якщо завдяки нашому керівництву на частину приходять якісь дрони, вони лежать, адже ми не маємо, на кого їх списати, бо за штатом у нас немає пілотів. Ми не можемо впевнено дивитися у завтрашній день, бо сьогодні ми – пілоти, а завтра треба бути переходити на іншу посаду. Навіть офіційно не можемо казати, що ми – аеророзвідка. Досі не зовсім розуміють специфіку нашої роботи. Хочуть, щоб була картинка. А що треба для того, щоб забезпечити такий підрозділ, щоб він поїхав та вийшов на позицію? Засоби зв’язку, захисту, машини, паливо, яке ми часто купуємо за власні кошти. Однак у ресурсу є ж межа. Наприклад, один "Мавік" коштує близько 100 тисяч гривень. Бюрократія часто нищить будь-яку ініціативу та сильно б’є по боєздатності таких підрозділів.

- Чому вас не оформлюють?

- Керівництво нашої частини подало документи в бригаду, але поки немає відповіді. Чекаємо. Певне, йдуть якісь бюрократичні процеси. Але ми вчимося, збираємо кошти, працюємо. Поки маємо те, що маємо.

- Але ж війна не стає на паузу, поки йдуть бюрократичні процеси.

- Ми це якраз розуміємо. От зараз зустрічаємося з волонтерами, кажемо, які у нас задачі, та що потрібно для їхнього виконання. Вони відповідають: "Добре, але дайте нам відповідний запит". Ми надаємо, але там чітко не вказано: аеророзвідка. Тому говорять, що не можуть допомогти. Те саме стосується великих фондів, яким потрібні лише офіційні запити. Тож чекаємо та сподіваємося, що дійдемо до тієї штатки й все буде о’кей.

- А чого вам найбільше не вистачає? Рік тому в одному з інтерв’ю ви говорили, що на той час — "Мавіків-3". А сьогодні?

- "Мавік-3" вже перестав давати потрібний нам результат. Зараз холодно, а вони літають на батарейках, які швидко сідають. Плюс, далеко не пересуваються. Ворог це розуміє. Тому відтягує техніку на 10-15 кілометрів від лінії бойового зіткнення. Звісно, залетіти туди дитячим дрончиком ми не можемо. Коли була "зеленка", ворог підтягувався ближче. Можливо, наприкінці весни й почнуть знову так робили. Але зараз розвідка за допомогою "Мавік-3" малоефективна. Тим більше, коли техніку відтягують, групі потрібно підбиратися набагато ближче. А тут вже питання кількості людей і ротацій. Ти по сірому, коли ще темно, приїхав, і так само маєш поїхати. Коли у тебе десять людей, можеш так попрацювати дня три і підрозділ "ляже". А приїхати та поїхати по світлому практично неможливо, тому що це нульові позиції, тож ти наражаєш на небезпеку і хлопців, які там, і себе. Тому ми прийняли рішення та переходимо на крила. Перший досвід у нас був негативний. Це київський виробник крила "Сірко". Виробляючи пінольоти – такі маленькі дрони з пінопласту, вони декларують, що це добре працюватиме. Віддають у війська. Декілька місяців ти витрачаєш на те, щоб змусити той дрон літати, слухаючи розповіді виробника, наскільки це надійна машина. А потім він каже: "Не вийшло? Можливо, то ви щось не те зробили". Ми йому повернули ті дрони. Зараз переключилися на крило запорізького виробництва. Це БПЛА "Домаха". Дуже непогана річ. Працює достатньо далеко, має серйозну оптику. Коштує, як 20 "Мавіків", тому ми відкриваємо збір – потребуватимемо допомоги. Є ще одна цікава історія – безпілотник "Гор" київського виробництва. Розглядаємо його як варіант. Ця техніка вже перевірена на фронті. Вона працює та дає результат. Нам підходить. Тим більше, нам не настільки далеко треба літати, бо у нас є засоби ураження – гармати, під які ми й працюємо. Ми ж займаємося не просто розвідкою, а шукаємо цілі для нашої артилерії.

Ми буваємо на різних напрямках. Розуміємо, що це вже окопна війна. У них навіть є підземні споруди. Як каже мій керівник: "Ті окопи прямо по книжці". Вони в них сидять. Тож вдень ми їх не бачимо. Навіть диму. Використовують засоби маскування та захисту. Певне, окопні свічки, які ми так само застосовуємо, коли гріємося. Ніхто нікого не бачить. Війна йде на якийсь рух. Шукаєш, де хто вилізе, тоді вже відбувається бойове ураження. Загалом напрямки різні. Десь вони дуже активні, а на інших – в очікуванні, обороні.

- Ваші колеги з аеророзвідки розказують, що у росіян суттєво збільшилася кількість дронів…

- Вони в цьому плані чудово забезпечені. У них ще з початку повномасштабної війни є "Орлани", "Зала", "Ланцети". Також багато "Мавіків", які вони інколи не прошивають, але застосовують таку тактику, що їх впіймати досить важко. Тобто з дронами у них все о’кей. Їх виготовляє держава. Росіяни мають штатні аеророзвідувальні підрозділи. Уявіть собі, яка у них логістика! Це все пропрацьовано. Роблять все штатно, а не на ініціативі, як доводиться нам. Я не FPV-шник, але хлопці, які з ними працюють, кажуть, що у росіян їх чимало, й задовбують ними дуже серйозно. Також мають багато протидронових рушниць та РЕБів. На жодному напрямку ми не чули, що у них немає дронів.

- Чому ви не працюєте з FPV? Вони зараз у нас досить, можна сказати, популярні.

- У нас трохи інші задачі. Нам треба спокійно прилетіти, знайти техніку, дешифрувати відео та вилетіти по тим координатам на корегування артилерії. Потрібна стабільна картинка, щоб офіцери вели бойову роботу. У FPV не така гарна камера та інша специфіка. Це або камікадзе, або бомбер. Є, звичайно, й розвідувальні – це як один з варіантів. Вони літають не так далеко, тому їм потрібен ще ретранслятор, а це додаткова людина та технічне забезпечення. Тому якщо у нас є можливість виконати свої задачі одним крилом – це, звісно, краще. Бо бувають такі: високо політати – кілометр-півтора, а FPV так не літає, та й в тому немає сенсу. Там дуже важлива кваліфікація пілота, щоб він попав у ціль. Групу "Мавіків" ми у будь-якому разі залишаємо. Але я вважаю, що в підрозділі повинні бути FPV-шники. Буває таке, що ми знайшли ціль, а гармата чи зайнята, чи зорієнтована в інший бік. То ми хотіли б вражати самі. А для того потрібен ще сапер, корегувальник FPV. Є чисто технічні моменти.

- Я чую, з яким захопленням ви розповідаєте про те, що робите…

- Так політати – це ж так класно! (посміхається. – О.М.).

- Але до повномасштабної війни ви займалися зовсім іншим – акторством та музикою. Бачила в соцмережах відео, на якому ви 24 лютого 2022 року на вулиці в Запоріжжі грали на скрипці гімн України. Про що ви тоді думали? Що відчували?

- Пам’ятаєте фільм "Титанік"?

- Звичайно!

- Так от я відчував щось подібне, як ті музики, які розуміли, що зараз буде страшна халепа. Знаєте, всі ті події зрослися якимось таким чином, що я зайнятий тим, про що 20 років розповідав людям — про незалежність України, про героїчні історії. Це настільки просто, що аж не цікаво (посміхається. – О.М.). Але я вірив та вірю у те, що я кажу. От прийшла війна. Що у мене є? Скрипка. Пішов, зіграв гімн України – те, що було у мене в голові.

- Що відбувалося навколо? Чи була паніка в місті?

- Ні, не було. Люди, звісно, не розуміли, наскільки близько ворог, що таке бойові дії, як швидко росіяни можуть дістатися до міста, і що взагалі робити. Бо не мали такого досвіду. Хтось збирався та виїжджав, інші йшли до військкомату чи волонтерського центру. Займалися тими задачами, які ставили собі на той момент.

- Як ви вирішили йти воювати? Знаю, що потрапили до добровольчого підрозділу "Азов-Запоріжжя". Як це сталося?

- Я зібрав речі, поголив голову, бо мав довге волосся, та пішов до військкомату. Дорогою багато думав. Згадав, що мій друг Михайло Пиріг – ветеран "Азову", учасник бойових дій. Тоді був командиром "Азов-Запоріжжя". Набрав. Каже: "Приходь, у нас є кулемет". Я і пішов.

- До повномасштабного вторгнення мали уявлення, що таке зброя?

- Досвіду саме бойових дій у мене не було. Але до повномасштабки я займався бойовими мистецтвами. Артист театру – це така достатньо універсальна професія. У мене була стрілецька підготовка. Тож на той момент я дуже добре знав, звідки стріляє автомат.

- Де ви були на початку?

- Спочатку йшлося про оборону міста. Це були невеликі завдання. Ми їздили по Запоріжжю, чергували, підсилювали роботу поліції, виїжджали за межі, зокрема в Кам’янське, де все було достатньо серйозно. Проводили такі напівпартизанські дії. Далі – навчання на гранатометника, робота з гранатометними системами, позиції, забезпечення підрозділу, а потім й безпілотні літальні апарати.

- Деякі актори, які пішли воювати, розказували, як їм легше було спочатку сприймати те, що відбувалося на фронті: уявляли, що вони грають роль в кіно. Як у вас було?

- У мене досі є відчуття, що це кіно. Тому що інколи відбуваються такі речі, які ти за логікою не зовсім можеш зрозуміти, що таке можливо. Якщо зі сторони подивитися навіть на усі наші історичні події, це все дуже нагадує Ремарка "На Західному фронті без змін".

А загалом, справді, акторська професія дуже допомагає у адаптації. Ти набагато легше ставишся до нових людей, їхніх характерів, підлаштовуєшся під запропоновані життям обставини.

- А музика допомагає на війні?

- Дуже допомагає. Мені дуже пощастило мати досвід виступів із проєктом "Культурний десант". Я побачив багато хлопців з інших підрозділів, їхні емоційні стани, що їх підтримує, та як працює музика саме на війні. До речі, от зробили ж такий проєкт, а театр, в якому я працював, на жаль, жодного разу на фронт не виїхав. Ніхто! Щоб ви розуміли, мені через два роки після початку повномасштабної війни зателефонували зі Спілки театральних діячів з питанням: "Ну що, ти внески сплачувати будеш?". Я заходжу на їхню сторінку, а там жодного збору на ЗСУ. І це десь п’ять тисяч людей! Займаються собою, своїми справами, збирають внески, мовляв, тепер можна, бо війна трохи далі. Через такі речі я трохи злюся. Артисти мають зрозуміти, що їхня робота потрібна на фронті, як сила, що його підтримує. А той же запорізький театр "Магара" показує вистави, які просто неможливо дивитися – розважальні комедюхи взагалі ні про що! Зараз зовсім інше життя. Тим більше, вони постійно перериваються через тривоги. Але чому не їдуть на фронт – я не розумію. Зробили б нормальну програму та їздили. Для хлопців це дуже важливо. Так, тут є організаційні питання – треба писати запити до Міністерства оборони, домовлятися. Однак це потрібно робити. А якщо просто сидіти й чогось чекати, то й сучасну культуру можна втратити. На цій емоційній втомі треба підтримувати та шукати способи виходити на результати. Бо без культури у нас немає того, за що ми воюємо – за те, що ми любимо. Саме вона прививає любов до чогось конкретного. Над цим потрібно працювати усі разом.

- До речі, в "Культурному десанті" грав ваш колега скрипаль та військовослужбовець Мойсей Бондаренко...

- Так-так! (посміхається. – О.М.). Я замість нього якраз туди й потрапив.

- Мені в інтерв’ю він розповідав, що на війні полюбив тишу. А які зміни відбулися з вами?

- Я став досить зібраним. Почав більш серйозно ставитися до людей, які мене оточують. Менше пробачаю. Також шукаю більше сенсу в тому, що роблю. Бо від того багато чого залежить. Скажімо так: я подорослішав – зайве пішло. Став частіше сміятися над дійсно смішним та плакати над важливим.

- Мойсей записував короткі відео, як він грає на скрипці то в підвалі, то в полі чи у вирві. У ваших соцмережах скрипка лише за цивільного життя. А у військовій формі ви читаєте вірші. Чому не постите зараз музику?

- Чомусь так складається… Напевно, трошки чекаю можливості записати та викладати такі відео в соцмережах. Можливо, це буде наступний етап. Але наразі дуже багато роботи. Хоча я все більше про це думаю.

- Ви у нашій розмові сказали, що війна стала окопною та, на жаль, триватиме й надалі. Йдеться про роки?

- Йдеться на роки. Я дуже далекий від думки, що настільки накачана пропагандою та мілітарізована велика країна з такими чималими внутрішніми проблемами, як росія, може відмовитися від того, щоб вирішувати їх за рахунок інших. Вони воюють самі з собою. От чому б’ють по цивільних будинках? У цьому ж немає військового сенсу. Бо це розраховано на внутрішній ринок. Показують, що когось вбивають, щоб всередині тримати напругу. Вони увійшли у війну й розуміють: цей процес буде практично неможливо зупинити. Мені дуже поважні знайомі розказували, що років за десять в росії закінчується нафта, і що їм робити? Тільки війна. Вони воюватимуть з нами доти, доки буде така можливість. Інтенсивність змінюватиметься. Але це надовго. Навіть не уявляю, коли все може припинитися. Поки росія не розкладеться на складові, усе так і триватиме.

P.S. Бійці бригади Михайла потребують допомоги – їм необхідні два комплекси "Домаха" для здійснення своєї роботи. Реквізити "банки": 5375411213781375

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"

Фото та відео надані Михайлом Савицьким